Колись Тамара Василівна народила сина від чоловіка своєї найкращої подруги, однокласниці Станіслави. Від красеня Миколи. Все життя її совість не знала спокою. Діти виросли, і Тамарин син покохав дочку Стасі і Миколи…
Стася була гарнішою від Тамари, вчилася краще, гарно співала й танцювала. Тома – та тихіша, сором’язлива. Її називали сірим мишеням, тихонею, але дівчатам це не заважало дружити.
Звісно, перший красень школи Микола, на два класи за них старший, обрав Станіславу.
Звісно, Тамара тихо кохала Миколу нерозділеним і приреченим коханням.
Вже коли відома була дата весілля Стасі й Миколи, Тамара наважилася.
Потім, коли згадувала-прокручувала кадр за кадром ту подію-мрію, кращої за яку не знала решту життя, не могла й повірити, що підійшла до Миколи, коли той повертався додому з посиденьок з хлопцями біля сільського клубу… Та щось її підштовхнуло, план достиг у ній, як яблуко на сонці…
– О, Томко, привіт! Що ти тут в темряві робиш?.. – здивувався Микола, побачивши дівчину, що виринула з-під бузкового куща біля паркану його дому. Голос – мужній, веселий, з тими іскринками, від яких мліли всі дівчата села. А Тома – найбільше.
– Тебе чекаю… – Тома притулилася, обвила шию хлопця руками. Відчула легкий хмільний аромат біля його вуст: чоловіче спілкування на суху зазвичай не відбувається. – Не відштовхуй мене… Послухай… Ти ще вільний… Я знаю, що не мій, але потім… Вже не можна буде… Станеш вірним чоловіком, гарним батьком… Я люблю Стасю, вона багато для мене значить… Та тебе люблю більше… Ти – все моє життя… Я не винна, що в мені народилося це почуття до тебе… Я прошу лише єдиний раз зробити мене щасливою, лище єдиний раз… – шепотіла-вкривала дотиками своїх розпалених бажанням губ його шию, обличчя, плечі…
Шепіт дівчини, пристрасть і відданість, що поєдналися в її словах, захват, нестримність, з якими вона його цілувала – такого він навіть від коханої Стасі не знав – все це викликало в ньому нестримне взаємне бажання… Бажання дати цій дівчині те, що вона просить, пізнати її…
Бузковий кущ зітхнув і сховав їх у своїх пахощах, обійняв буйним цвітом, поніс кудись на грішних солодких крилах…
На весілля Тамара не пішла, якраз прихворіла її бабуся в сусідньому селі і дівчина поїхала на кілька днів навідати стареньку. Пояснила подрузі, що не може не підтримати бабусю, бо батьки дуже зайняті роботою.
Станіслава трохи образилася, але поставилася з розумінням, попросила іншу однокласницю стати дружкою.
Весілля відгуляли, почала молода родина своє власне життя, а Тамара дізналася, що чекає дитинку. Хмільна бузкова ніч подарувала їй те, про що навіть не мріяла…
Тома мовчала як риба, ні ласкаві материні вмовляння, ні батькові погрози – нічого не подіяло. Замість навчатися, поїхала в сусіднє село до бабусі, доглянула стареньку, через три роки вони з маленьким Назарчиком успадкували бабусину хату, стали її господарями.
Тамара, навчена бабусею, шила-ремонтувала одяг всім односельцям, приїздили до неї люди з навколишніх сіл і навіть з райцентру. Була гарною майстринею, не бідували вони з Назарчиком. Та й батьки допомагали, онука любили, а з доньчиною таємницею довелося змиритися.
Сама ж до рідних в своє село намагалася їздити якомога рідше, малого давала бабусі й дідусеві без охоти, казала, щоб краще до них самі частіше приїжджали.
На щастя, Назарчик вийшов схожим на маму, а риси того, кого продовжувала кохати Тамара, знаходила в синові тільки вона. А очі Назара були того дивного бузкового кольору, який подарували хлопчикові та ніч і кущ розквітлого бузку…
Та все ж Назар, хоч і не часто, бував у дідуся й бабусі в селі.
І зустрів там дівчину з дивним ім’ям, Віолу. І покохав юним серцем. Він її, а вона – його.
А батьками Віолки були тітка Станіслава й дядько Микола, яких Назар не близько, але знав, бо жили на сусідній з його дідусем і бабусею вулиці.
Коли син розповів Тамарі про своє щастя, вона ледве не зомліла. А як перша хвиля розгубленості спала – почала думати, що ж робити. Зрозуміла, що сама не впорається.
Поїхала до матері на вихідні, Назара не пустила, попросила дома лишитися, за хазяйством доглянути.
Хлопець нехотя, але погодився, не звик перечити мамі. Бо вона в нього – найкраща… Шкода тільки, що сама все життя. Назарові зараз 17, і він давно не питає в матері про тата. Бо відповідь мамина з роками не міняється: народила тебе від бузкового цвіту…
Поїхала Тамара до батьків у село, пішла подругу Стасю навіди. А у дворі вийшло тихенько Миколі сам на сам сказати, що дуже на одинці треба переговорити.
– Я приїду, – відповів той
А Назар майже кожного дня на скутер – і до Віоли… А Тамара місця собі не знаходить. Як і що сказати синові? Попросила тільки, щоб нічого дурного не втнули, бо зарано ще, дівчині 16, обоє в школі, подорослішати треба спочатку. Назар наче пообіцяв… Але ж летить до неї, очі сяють…
Микола лише у п’ятницю на вечір заїхав, не міг раніше. Якраз в той час, коли її син до його дочки гайнув, до сестри.
– Ти знаєш, з ким Віола ваша зустрічається? – запитала Тамара прямо біля хвіртки.
– Та казала Стася, що парубок якийсь завівся в неї, але я не розпитував. Сама познайомить, як час прийде, тих ще женихів буде, діло то молоде… Ми он теж… молоді були… – посміхнувся Микола. Статний, гарний.
Скільки їм ще самим? Ледве за сорок.
– Любов у твоєї дочки з моїм сином. З нашим з тобою сином, Миколо! Я би тобі про те, що ти батько мого єдиного сина, ніколи не сказала. Якби не це…
Микола скам’янів на кілька хвилин. На обличчі – ні емоції.
– Може, впустиш все-таки?.. – здолавши перший ступор, чоловік зробив крок на зустріч Тамарі.
А далі все закрутилося з шаленою швидкістю.
Тамара попросила одного дня Назара приїхати до них з Віолкою. Микола вже був тут.
Поговорили з дітьми, зізналися своїм майже дорослим підліткам у всьому. А що ще зоставалося? Пояснили, що те по молодості сталося, до одруження Віолиних тата й мами. Попросили про одне Віолу – не говорити поки що нічого матері, Стасі.
– Я сам їй все розповім, це доросла справа, ми її заварили, ми й вирішимо все самі у слушний час, – попросив дочку Микола. – А ви поки що вчіться сприймати й любити одне одного по-іншому, як брат і сестра. Ми розуміємо, що це ми у всьому винуваті, просимо у вас прощення, але інакше не можна, ви не маєте більше стрічатися, як дівчина й парубок. Ми згрішили, а вам того повторювати не треба…
Дівчина дала слово мовчати. Але не дотримала його. Вона була близька з матір’ю, і Станіслава одразу помітила в дочці зміни.
…Рівно через тиждень після тієї розмови з дітьми Микола з’явився біля Тамариної хати. Поставив машину, почав виносити з неї і ставити у дворі чемодани зі своїми речами.
Згадала в ці хвилини Тамара, як любила колись показувати пальцем в небо бабуся і приговорювати:
– Доля, онучко, вона о-о-о-нечки там написана Богом, і людина перед тим безсила…
Тієї першої ночі, коли вони не спали, а стояли довго-довго в старому, але доглянутому Тамариному садку, Микола тихо сказав:
– А я ж тебе всі ці роки любив, Томо… Та навіть собі боявся зізнатися. Не було в нас з дружиною жодного разу такої щирої цілісності, як з тобою тієї нашої бузкової хмільної ночі…
Зараз спільному синочку Миколи і Тамари, Тарасику, три роки. На скільки я знаю, все в них добре, вони щасливі.
Назар і Віола студенти, навчаються в різних обласних центрах, іноді спілкуються.
Станіслава продала будинок і виїхала в Київ, зараз в неї є мужчина поруч.
…А Доля – вона кожному десь там, високо-високо, пишеться могутньою і мудрою рукою, і людина перед тим безсила…
Автор – Альона Мірошниченко
