Останні місяці навчання Зоряни в школі перетворилися на суцільні випробування. Мати проганяла з дому і кляла на чім світ стоїть. Батька дівчина ніколи й не бачила – він здимів, коли вона була ще зовсім крихітною.
Можливо, ота потреба в батьківській любові і підтримці і призвела до того, що в десятому класі вона щиро закохалася у фізика, якого поважали колеги і в якого були закохані усі дівчатка їхньої школи, починаючи, мабуть, із п’ятикласниць і до учениць випускного, одинадцятого класу.
Можливо, і йому в сімейному житті, а, може, в голові чогось не вистачало, коли погодився на роман з випускницею. Зоряна тоді вже навчалася в одинадцятому класі і мріяла про те, як одного разу її коханий Володя запропонує стати його дружиною. Вона, юне і мрійливе дівча, геть не думала про те, що в нього сім’я, двійко дітей, і його дружина нізащо не погодиться на розлучення.
– Коханий, я хочу розповісти тобі про маленьку таємницю, яка є нашою спільною, – прошепотіла Зоряна, палко обіймаючи його в машині в лісі, куди вони частенько втікали з села. – Скоро у нас буде…
– Ні! – вигукнув Володя, який вже й так зрозумів, що він ось-ось почує. – Мовчи, Зоряно! І взагалі час все це закінчувати…
Він швидко одягнувся і, не чекаючи, поки одягнеться вона, завів авто і вирушив у напрямку села. Їхали мовчки. Він дивився лише на дорогу, а вона… Зоряна все зрозуміла, тож їхала, наче в якомусь оціпенінні, не в змозі мовити ні слова. Коли пригальмував і кивнув головою на дверці, мовчки вийшла.
А тоді – понеслося «веселе життя». Як лише бідну Зоряну не називали! Якими словами не лаяли її! А мати! Рідна мати, і та проклинала її по надцять разів на день. Тож дівчині хотілося одного – отримати атестат про повну освіту і назавжди залишити рідне село. А ночами їй снився її малюк – таке собі кирпате, русяве сонечко, яке міцно обіймало за шию і називало мамою. І треба було ж такому статися, що на світ доня вирішила з’явитися саме того дня, коли її юна мама отримувала атестат. Зоряні стало погано, а тоді викликали «швидку» з райцентру. В село вона більше не повернулася.
…Минуло 25 років. Одного разу Володимир Іванович, завідувач районного відділу освіти, поїхав в обласний центр на нараду, яку традиційно проводили перед початком нового навчального року. Їхав з певною насторогою, бо ж вперше мав зустрітися з начальником обласного відділу освіти. А чутки пішли, що він чоловік суворий, дуже любить дисципліну і порядок. І тих, хто цього не дотримується, серйозно карає.
Володимиру Івановичу було чого боятися. В області давно говорили, що в нього в районі клондайк золотих медалей – їх отримували усі учні, батьки яких попередньо погодили це з Володимиром Івановичем. Нерідко в школу в їхній невеликий райцентр переводили учнів з інших райцентрів, міст. Та чого там – навіть з обласного центру привозили хлопця, мама якого вважала його ну дуже талановитим і гідним золотої медалі. І, незважаючи на посередній рівень знань, він її таки отримав. Звісно, з волі Володимира Івановича. За спиною останнього були й інші грішки, тому на нараду їхав вкрай неохоче.
– А Вас, Володимире Івановичу, попрошу залишитися, – мовив новий начальник після наради.
Вони йшли в кабінет начальника, коли районному чиновнику здалося, що перед ним марево. З отого кабінету вийшла Зоряна. Наче й не минуло стільки років! Чи то вона знає секрет молодості.
– Зоря, ти? – назвав так, як в ті давні часи, коли любилися в його автівці або на старому покривалі в лісі. – Зоря, це ж ти!
Згодом вона розповіла, що, народивши доньку, на рік віддала її в дитбудинок. А сама пішла працювати двірничкою.
– Тоді двірників забезпечували кімнатою в гуртожитку, – розповідала вона. – Ох, як важко було! Інколи не було навіть, за що купити хліба. Тож працювала на двох, а подекуди й трьох роботах. Згодом вступила на заочне відділення інституту, бо розуміла, що без освіти нічого хорошого мене не чекає. Забрала дитину. А там обставини склалися так, що змогла відкрити магазин одягу. Тоді ще один. Одне слово, життя мене хоча й потріпало, як Тузик ганчірку, але це все був досвід. Тепер у мене все гаразд. Ти думав, що я пропаду?
– Ні, Зорю, ні, – бурмотів чоловік. – Все було по-іншому. Я думав, сподівався, що все якось влагодиться.
– Ну, все й влагодилося, як ти кажеш, – іронічно мовила вона. – Я зникла з села, і ти…
– Ні, не так, – перебив він її. – Я справді кохав тебе, Зорю. І довго мучився від того, бо хотілося обняти тебе і ніколи-ніколи не випускати з обіймів. Але в мене підростали діти, і я розумів, що доти, поки вони не стануть повнолітніми, я не зможу їх залишити. Але зараз, Зорю, я хотів би бути з тобою. Моє сімейне життя це так – видимість сім’ї. Давай ми будемо разом. Виходь за мене заміж. Хоч тепер, Зорю. Лише ти, я і наша донечка. А як її звати? Де навчається?
– Звати Ніною, – відповіла жінка. – Закінчила з відзнакою Києво-Могилянську академію, працює в одному з міністерств. Зараз на стажуванні в США. А щодо твоєї пропозиції…
– Що? – аж стрепенувся Володимир Іванович. – Ти згодна?
– Я так чекала тебе всі ці роки, – аж застогнала вона. – От чомусь була переконана, що одного дня ти все ж прийдеш. А тебе все не було.
– Але тепер я знайшов тебе, – біля цієї жінки заврайвно наче помолодів. – Виходь за мене, Зорю!
Раптом задзвонив її телефон – і на екрані він побачив фото начальника обласного управління освіти.
– Так, любий, все гаразд, – мовила вона у слухавку. – Скоро буду.
Якусь мить він дивився їй в очі, а тоді перевів погляд на телефон.
– Це мій чоловік, – сказала вона. – Не той, омріяний вчитель фізики, який став першим і єдиним коханням, від якого народила доньку, про якого мріяла всі ці роки. А той, який допоміг розправити крила, повірити в себе, спробувати себе в бізнесі. Ах, Володю, життя таке непросте.
– Зорю, я вже не зможу без тебе, – прошепотів він.
– І я без тебе також!
Автор – Ксенія Фірковська, за матеріалами видання t1.ua
