– До нотаріуса сходити треба, напевно. – Навіщо тобі до нотаріуса? – насупився брат. – Ти живеш в своєму місті, горя не знаєш. Зарплата у тебе ого-го, не те що в нас. Дружина у мене народить зі дня на день. Їдь! – брат відкинув від себе тарілку з їжею і встав. – Чуєш, тітка Ліда, вона, виявляється, за спадком приїхала!
Чи не згадувала про матір скільки років, а квартиру ділити з’явилася! Протягом останніх двох років мама сильно хворіла. Так, я не могла кинути роботу і приїхати, але мама лежала в кращій клініці міста, отримувала всі необхідні ліки, доглядальницю теж оплачувала я. Незважаючи на те, що брат з безробітної дружиною жили з мамою. Про дату прощання, я дізналася випадково – знайшла пост в групі рідного міста про те, що прощання з заслуженим вчителем відбудеться такого числа. Брат в той день дзвонив, просив аванс для доглядальниці. А вона вже кілька днів як була не потрібна․
Всі говорять, що я заробляю великі зарплати. Я знімаю квартиру з подругою, віддаю третину зарплати. Третина на маму йшла. На решту – живи, ні в чому собі не відмовляй! Коли я тільки збиралася переїхати в столицю, брат хотів їхати зі мною. Але його дівчина заявила про вагітність. Брат одружився, а потім з’ясувалося, що дитини і не було. Кидати дружину за обман брат не став. Так і залишився у нас в містечку. Я сиділа за столом і крутила вилку в руці, думала про те, що треба було йти до мами. Треба було знаходити час. А не відкладати все на потім. Потім так і не настало. І ось я сиджу навпроти маминої фотографії з чорною стрічкою. Мене хтось схопив за плече, я озирнулася – тітка Ліда.
Вона нахилила голову до мого вуха і почала говорити: – Забирайся! Дай братові жити спокійно! Ми вже домовилися – квартиру продаємо, купуємо житло твоєму братові і моїй доньці! Тебе тут ніхто не чекає! І немає тут нічого твого! Забирайся! Я скинула тітчину руку, встала і пішла на вихід з їдальні. Рука в кишені намацала ключі від маминої квартири. Я там прописана. Коли я їхала додому, я думала про брата. Я хотіла написати відмову від спадщини на його користь.
Але зіткнувшись з таким ставленням, щось всередині мене люто кричало: “він не заслужив! ”. Я сіла в машину, до маминого будинку хвилин 10 їзди. Дивитися по сторонам я не могла, тут же накочували спогади: тут, в цьому дворі, я впала з гірки, а мама мене відразу схопила і почала плакати, оглядаючи на пошкодження. А тут вона вчила мене кататися на велосипеді. А тут – заспокоювала мене, коли мене кинула моя перша любов. Коли я під’їхала до будинку, я ридала. Насилу заспокоївшись, я витерла сльози і вийшла з машини. Двері у квартири були нові, ключ не підходив. Я подзвонила. Відкрила мені ” глибоко ” вагітна дружина брата. – Що приперлися? Це наш дім! Ти свою матір залишила! Іди! Я приїхала не просто так, хотіла взяти якусь річ, на пам’ять. Шпильку або флакончик її улюблених парфумів. Що-небудь, що б нагадувало про маму, крім спогадів. – Олена, я на дві хвилини, пусти будь ласка, – попросила я. – Нічого тобі тут робити! Пішла геть! – вона зачинила двері перед моїм носом. Останні сумніви зникли – я прийму спадок. Я права – вони не варті. Я вийшла з під’їзду, останній раз глянула на мамин будинок, сіла в машину і поїхала. Я повернуся. Повернуся, щоб отримати те, що мені належить.
