Дивлюся на своїх кіндерів і думаю собі: а якими будуть їхні спогади про дитинство? Точно не такими, як мої. Бо у них нема СЕЛА.
Є багато чого іншого, а СЕЛА немає. Я не хотів їхати на море. Я хотів у СЕЛО. Як пояснити своїм дітям, що це таке? Ніяк.
Нема чого і намагатися. Я все життя прожив на п’ятому поверсі, але в душі селюк. Я млію від аромату нагрітого сонцем свіжоскошеного сіна, стерні і прибитого дощем пилу. Кайфую від звуків відра, що пірнає в холодну безодню, від смаку води, яку можна пити лише дрібними ковтками.
Я розрізняю, як звучить і пахне село вранці, в полудневу спеку, надвечір.
А хто знає, як пахнуть свіжі силос і жом? А розбиті абрикоси-камікадзе, які підсмажує на землі сонце? А що таке машина кукурудзяних качанів і для чого вони взагалі у такій кількості? А яка на смак мисяка вогняного від перцю борщу з м’ясом, ні, з мнясом, та сметаною і хлібом з печі у прохолодній літній кухні, коли ти пригнав в обід корову з поля?
А як виглядає і пахтить піч, яку відкрили, щоб дістати 12 хлібин? Не 11 і не 13. Величезних хлібин, які не випікалися, а народжувалися в цій печі. А знаєте, що таке комора, в якій мішками лежали зерно і борошно, якого мало бути багато. В коморі — горобці, що залітали у відкриті двері, а вилетіти всі хотіли через засклене вікно. А поряд хлів, в ньому корова, свині, а на ніч на подрах — кури. І гнізда ластівок, в які не можна лізти, бо будеш рябий. А в хліві не смердить, там пахне живими істотами.
І комора мала бути побілена, і хліви теж. Про хату й мови немає. Вона як вже не дуже молода, але міцна і пишна наречена, в білому платті і синіх чи зелених чобітках. Довкола — кущі бузку й жасмину. А в хаті пахне рідним. Так мабуть пахне лососям їх струмок, єдиний з сотень і тисяч, в якому вони колись проклюнулись з ікри і в який, після блукання океанами, повернулися. В найлютішу спеку в хаті прохолодно, а взимку ти прокинешся від звуків плити, яку розпалюють і знову заснеш у хвилі живого тепла. Тут ти в безпеці. І жодне зло тебе не торкнеться.
Сергій Богомільчук
