Подаємо мовою оригіналу:
Онучка Дзвінка, 5 рочків, вранці запитує:
– Бабусь, а чому нам з війни не дзвонить тато Андрій? Дідусь дзвонить і Максим, а він ні? Він на мене образився? А може на маму?
Пояснюю, як вмію.
Чи маєте рецепт, як пояснити п’ятирічці про те, що той, хто тобі рідний, зник безвісті? Трохи більше місяця як. Це я риторично запитую. Бо щоб не сказала, все не те
А далі я думаю про Київ і про 8 липня. Про маленьких і дорослих пацієнтів та лікарів з лікарні Охматдит, про родини і майбутнє, якого вже не буде.
Зруйновані лікарні, багатоповерхівки, поламані, знищені долі людей. У мами, 78 років, здають нерви, коли вона слухає новини. Я ледве її заспокоюю.
Розпач заважає дихати. Писати також.
Колись мій дідусь Петро Корній казав: “Ми – трава. Трава проростає крізь асфальт й росте там, де ніщо не росте. Просто знай це”
Не розуміючи, що ми трава. Яка проросте на руїнах, а потім на тих руїнах все відбудує. Тому що ми не вони. Світ також про це не знає. Світу так спокійніше. Світ боїться.
Бо за законами логіки, їхньої логіки, ми мали б давно програти, або здатися.
А на світлині Дзвінка і літо, і багато сонця.
А ще трава. Так, трава. Багато трави.
Тримаймося. Свій до свого!
