У кожній сім’ї є людина, яка не нагулялася. У нас це – бабуля. Після смерті дідуся ми перевезли її до себе. Шість років тому.
Мої батьки кажуть, що це помста долі за відсутність проблем з дітьми в підлітковому віці.
Наприклад, в липні бабуля отримала пенсію і рванула з найкращою подружкою на море. Вимкнула телефон і подзвонила коли закінчились гроші. Мама ледь з розуму не зійшла. Довелося їхати їх забирати. Тата це все страшенно повеселило і він попросив тещу наступного разу взяти його з собою.
Коли сімейний лікар повідомив їй, що в неї діабет і почав перераховувати усе, що їй не можна, бабуля запитала:
-А що буде, якщо я не буду дотримуватись ваших рекомендацій?
-Ви можете померти! – з серйозним поглядом сказав лікар.
-Та невже?! Що, серйозно? У 86 років є така ймовірність?
Закінчилось тим, що бабуля їсть все, що хоче і приймає інсулін.
Вона грає в шахи з дядьками на набережній – і виграє! Вона співає у хорі «Веселі бабусі», ходить у театр і відвідує всі безкоштовні міські заходи та концерти. Нещодавно завела собі овдовілого бойфренда на 8 років молодшого за себе.
Тепер вони відриваються разом.
У минулі вихідні він розважав її гонками на квадроциклах. А потім вони за вечерею випили 2 літри домашнього вина і заснули перед телевізором в обіймах на дивані. Там ми їх і застукали, коли повернулись з дачі, як парочку підлітків. Так дід Коля був познайомлений із сім’єю – онімілою мамою, офігівшими внуками і хіхікаючим татом.
Я обожнюю бубулю – вона позитивніша та енергетичніша за більшість моїх молодих знайомих. Вона любить життя і вміє ним насолоджуватися. «А скільки того життя!» – відповідає вона моїй мамі на всі її «мама, ну як так-то?».
Хочу таку ж старість