Катю збирали в місто всією ріднею. Дівчинці всього двадцять років, невеликий досвід роботи в сільському магазині з мізерною зарплатою і більше нічого.
– Може, все-таки вдома залишишся? – питала мати. – Боязко якось в місто їхати.
– Ну, що я тут буду робити: роботи майже немає, зарплати маленькі.
Вранці проводили на автобус. У місті Катя зупинилася у рідної тітки. У перший же день спробувала швидко знайти роботу, але не тут-то було. Тільки ученицею безкоштовно якийсь час або зовсім за копійки. І лише в одному магазині продавець – висока, повна жінка років п’ятдесяти – з цікавістю подивилася на Катю.
– Після роботи треба ще й підлогу мити, – сказала вона.
– Добре, буду мити, – зраділа Катя, що хоч якась надія з’явилася.
З підсобки вийшов низькорослий чоловік, – він чимось схожий на колобка: круглий живіт, кругле обличчя, рідке волосся і лисина. Чоловік важко дихав, видно тільки що пересував якісь ящики і коробки.
– Нова чи що? – запитав він. – Досвід є?
– Є, я в селі в магазині працювала.
– Зрозуміло, село значить. Ну, якщо розумна, то Петрівна тебе навчить. Але дивись, будеш красти, вижену, як паршиву собаку.
– Та що ви, я – ніколи, – готова була заприсягтися Катя.
Увечері вона подзвонила додому і сказала, що добре влаштувалася, щоб буде тепер отримувати зарплату.
Перший тиждень Катя не відходила від Людмили Петрівни, а потім і сама стала справлятися. Увечері звітувала господареві магазина – тому «круглому» чоловікові – Борису Васильовичу.
Але одного вечора Петрівна не дорахувалася виручки. Борис Васильович перерахував, потім повернувся до Каті і сказав: – Недостача у тебе.
– Як недостача? Давайте ще раз порахуємо.
Перерахували ще раз, – не вистачає.
– Може це у Людмили Петрівни?
– Не вигадуй зайвого, Людмила Петрівна досвідчений продавець, у неї недостачі не буває.
Петрівна стала кричати на весь магазин, що взяли селючку, а вона їх підставила, що це все Катька. Перерахували ще раз: не вистачає двадцять тисяч, – майже в чотири рази більше ніж Катіна зарплата. Дівча в сльози: мати в селі такі гроші за 10 місяців отримує.
Борис Васильович влаштував ревізію: став перевіряти дорогі продукти.
– Попередньо можу сказати, що крадіжки тут приблизно на сто тисяч.
Людмила Петрівна і Борис Васильович питально подивилися на Катю. Дівча стало ридати:
– Та ви що, думаєте, я це?! – так я навіть не знаю, де це лежало.
– Ти не знаєш, а хто підлогу вечорами миє? Все ти знала, – напирала Петрівна.
З Катею трапилася істерика: таких грошей у селі ніколи не бачила, і в родині таких сум не водилося.
Борис Васильович підійшов, обійняв за плечі і став заспокоювати: – Треба якось розраховуватися, окрім тебе нема кому взяти.
– Я не брала.
– До пенсії тобі доведеться відпрацьовувати, – розсміявся Борис Васильович, – давай краще сьогодні ввечері посидимо удвох, так подумаємо, як тебе виручати. А будеш ласкавішою, так і зовсім домовимося. Катя перестала плакати і побачила над собою спітніле обличчя Бориса Васильовича. Вона відштовхнула його і різко піднялася зі стільця.
– Бач, ти, селючка, ще й з характером! – зі злістю сказав директор.
– Що тут відбувається? – почула Катя за спиною незнайомий голос. У дверях стояв молодий чоловік років двадцяти п’яти. – Борисе Васильовичу, я питаю: що тут відбувається? – повторив молодий чоловік.
– Я зараз все поясню, – послужливо сказав Борис Васильович і вийшов разом з молодим чоловіком з підсобки. А замість нього вбігла Петрівна і стала шепотіти Каті: – Принесло його, коли не ждали! Не здумай відпиратися, скажи, що все виплатиш, інакше Антон Олександрович за ґрати тебе посадить, він же звір сущий, не пошкодує.
– А хто він? – запитала Катя, розуміючи, що розмова йде про молодого чоловіка.
– Господар це.
– Як господар? Хіба такі молоді господарі бувають? Я думала, що тут найголовніший Борис Петрович.
– Борис Петрович – просто завідувач, а господар цього магазину і ще одного, такого ж, Антон Олександрович, – він тебе в порошок зітре. Так що скажи, що твоя недостача. Йому магазини від батьків у спадок дісталися, ось він і тримає їх.
Антон Олександрович закрив магазин і вислухав кожного. Коли черга дійшла до Каті, вона твердо сказала: – Я не винна, викликайте поліцію.
– Ось злодійка! – підскочив Борис Васильович.
– Молодець, дівчино! – з посмішкою сказав Антон Олександрович.
– Це не я, – плакала Катя, – я нещодавно з села приїхала, працювати хотіла.
– Не реви, розберемося.
Потім подивився на Бориса Васильовича і на Людмилу Петрівну: – Давно я вже за вами спостерігаю, славна парочка вийшла. Довіряв я вам, а ви мене обкрадали. Мало того, ще й дівчину невинну підставити вирішили.
Борис Васильович і Людмила Петрівна давно змовилися поживитися з цього магазину, а недостачу на новеньку списати. Заздрили вони, що Антон – такий молодий, а вже два магазини у нього. А найбільше дратувало їх, що дитячому будинку допомагав і притулку для тварин. А нещодавно на околиці міста пожежа сталася, так він кілька коробок з продуктами погорільцям відвіз.
Для Каті все обійшлося добре. Борис Васильович і Людмила Петрівна повернули вкрадене в касу і продукти в підсобку, а потім Антон Олександрович їх звільнив. Катю підучив роботі в магазині і вона стала завідувачкою. Через рік вони одружилися. І Катя забула той похмурий випадок, коли її звинуватили в крадіжці, як поганий сон.
