— Лєно, я не відчуваю мізинця на лівій нозі! — голос Віталія тремтів, зриваючись на трагічний фальцет. — Це все, кінець. Гангрена підкрадається непомітно.
Він лежав на широкому двоспальному ліжку, розкинувши руки, мов розп’ятий мученик. Ковдра була натягнута рівно до підборіддя, приховуючи «стратегічно важливі» пошкодження організму. Обличчя виражало суміш вселенського горя та очікування негайного обслуговування.
Єлена поставила піднос із гарячим бульйоном на тумбочку.
— Віталику, ти просто відлежав ногу. Ти вже третю годину не рухаєшся.
— Я не рухаюсь, бо я паралізований! — обурився він, але одразу ж скривився, нібито від прострілу в попереку. — Ти забула, як я надорвався? Я жертвував собою заради затишку в цьому домі. Рухав той клятий диван, щоб тобі було зручніше дивитися серіали.
Насправді диван переставляли вантажники ще рік тому. А Віталій «зірвав спину» три дні тому, коли намагався дістати кришку від пива, що закотилася під крісло. Але в його версії реальності це був подвиг Геракла.
Єлена зітхнула, поправляючи йому подушку.
— Я пам’ятаю, любий. Їж бульйон, поки гарячий.
— Який бульйон? Я просив котлети! — примхливо протягнув «інвалід». — І пульт. Він упав на підлогу, а я не можу дотягнутися. Я тепер як рослина, Лєна. Фікус у треніках. Тобі доведеться годувати мене з ложечки.
Вона нахилилася за пультом. У спині вкололо від втоми — третій день вона бігає марафони між кухнею та спальнею, виконуючи забаганки чоловіка.
— І подзвони своїй мамі, — пробурмотів Віталій, уже встигнувши відкусити шматок хліба. — Скажи, що картопля на цих вихідних скасовується. Я фізично не зможу тримати лопату. Я тепер людина з обмеженими можливостями, мені потрібен спокій і догляд.
У двері подзвонили.
— Це Лев Борисович, — Єлена витерла руки об фартух. — Я викликала його, щоб він подивився твою спину. Досить займатися самолікуванням.
Віталій напружився.
— Навіщо? Я сам знаю, що в мене. Зміщення дисків, защемлення нерва і, можливо, перелом хребта. Навіщо витрачати гроші на шарлатанів?
— Лев Борисович не шарлатан, він друг сім’ї і чудовий невролог, — відрізала Єлена, прямуючи в коридор. — І він уже тут.
Лікар увійшов до кімнати, розносячи запах дорогого тютюну та антисептика. Віталій одразу прийняв позу «вмираючого лебедя»: закотив очі й видав стогін, гідний сцени у великому театрі.
— Ну-с, молодий чоловіче, на що скаржимося? — бадьоро запитав доктор, ставлячи саквояж на стілець.
— На життя, докторе. На жорстоку долю, — простогнав Віталій. — Ноги віднімаються. Спина горить. Будь-який рух завдає пекельного болю.
Єлена стояла в дверях, схрестивши руки на грудях. Вона бачила цей спектакль сотні разів, але десь у глибині душі, там, де жила наївна віра в людей, все ж ворушився черв’ячок сумніву. А раптом йому справді боляче?
Лев Борисович приступив до огляду. Натискав, м’яв, просив зігнути й розігнути. Віталій ойкав і айкав, проте рефлекси були в нормі.
— Переверніться на живіт, — скомандував лікар.
Віталій перевертався хвилини три, демонструючи неймовірні страждання. Нарешті він уткнувся обличчям у подушку, оголивши спину.
Єлена помітила, як Лев Борисович завмер. Лікар поправив окуляри, нахилився нижче, потім ще нижче. Він провів пальцем уздовж лопатки пацієнта. Віталій сіпнувся.
— Болить? — спокійно запитав лікар.
— Пекельно! — підтвердив Віталій у подушку.
Лев Борисович випрямився, зняв окуляри й почав повільно протирати їх хустинкою. Вид у нього був збентежений і трохи ніяковий.
— Лєночко, можна тебе на хвилинку? — тихо попросив він. — Залишимо хворого відпочивати.
Вони вийшли на кухню. Єлена щільно прикрила двері. Серце калатало — невже справді щось серйозне? Грижа? Операція?
— Ну що там, Леве Борисовичу? — запитала вона, нервово тереблячи край стільниці. — Все дуже погано?
Доктор тяжко видихнув. Він знав Єлену з дитинства й явно почувався незручно.
— Медично кажучи, у нього легкий міозит. Продуло м’яз. Пройде за пару днів, якщо не симулювати, — він кашлянув. — Але є нюанс.
— Який нюанс?
Лікар знизив голос до шепоту, ніби боявся, що стіни мають вуха.
— На спині твого чоловіка, Лєно, в районі лопаток і трохи нижче… дуже характерні сліди.
— Сліди чого? Удару? Падіння?
— Сліди пристрасті, Лєно. Поздовжні подряпини. Глибокі. Від жіночих нігтів. Я б навіть сказав, від дуже довгих і гострих нігтів.
Єлена застигла. Слова лікаря падали в свідомість важкими каменями, здіймаючи каламуть зі дна.
— Там навіть часточки лаку залишилися в ранках, — безжально додав Лев Борисович. — Червоного. Яскравого, такого, алого.
Єлена повільно підняла свої руки. Коротко підстрижені нігті без покриття — руки кухаря, звиклі до ножів і гарячих каструль. Ніякого лаку. Ніякої довжини.
У голові раптово сплив образ сусідки з третього поверху. Ілона. Яскрава брюнетка, яка постійно кликала Віталика «оглянути електрику», бо в неї «іскрить розетка». І її руки. Довгі, гострі нігті-стилети, незмінно покриті насиченим червоно-кривавим лаком. Пазл склався миттєво, ніби хтось клацнув вимикачем. «Проводка». «Затримався на роботі». «Потягнув спину».
— Дякую, докторе, — голос Олени пролунав чужим, холодним і непробивним. Усередині неї щось відламалося, і на зміну жалю прийшла крижана, точна, майже спокійна лють. — Я зрозуміла. Лікування підберу сама.
Лев Борисович кивнув зі співчуттям, швидко зібрав інструменти і поспішив піти, не бажаючи стати свідком неминучої сімейної грози.
Олена залишилася сама на кухні. Її погляд зупинився на банці аджики, що стояла просто перед нею. Домашня, густо-червона, пекуча — саме така, від якої у тестя, батька Віталія, «очі на лоба лізли». Вона готувала її власноруч, перебираючи свіжий пекучий перець.
План сформувався за секунду.
Вона витягла з аптечки тюбик «Фіналгону» — мазі, яка й сама по собі палить шкіру, наче розпечене залізо. Дістала миску, видавила мазь.
Потім відкрила аджику. Гострий аромат ударив у ніс, і Олена мимоволі чхнула. Вона щедро додала червону масу до мазі та ретельно перемішала.
Суміш виглядала лякаюче, густо-червона, ніби вулканічна лава.
— Ну що ж, коханий, — тихо мовила Олена, дивлячись на цю «цілющу» масу. — Час лікувати твій параліч.
Вона зайшла у спальню. На обличчі — маска тривоги і турботи. Віталій, як і раніше, лежав на животі, уткнувшись у телефон. Почувши кроки, миттю сховав гаджет під подушку й занив.
— Що сказав лікар? — пробурмотів він. — Мені потрібен стаціонар? Реабілітація?
— Все значно серйозніше, любий, — Олена сіла на край ліжка, удавано тремтячи голосом. — Лев Борисович сказав, що це рідкісний різновид м’язового паралічу. Кровообіг майже зупинився.
Віталій підняв голову, блідніючи.
— І що ж робити?
— Негайно застосувати «Пекучу шок-терапію». Інакше… — вона зробила показову паузу. — Інакше некроз піде нижче. І чоловіча функція… відвалиться разом із ногами.
Очі Віталія стали круглими.
— Робииии! — залементував він. — Що завгодно! Рятуй мене!
— Лікар наказав втирати суміш прямо в ушкоджені місця, — сказала Олена, набираючи на пальці пекучий коктейль. — Там, де болить найбільше. Це відкриє енергетичні канали.
Вона відкинула ковдру до пояса.
Ось вони — ті самі сліди. Довгі, виразні, свіжі подряпини на його спині. Наче карта його зради. Ілона явно не стримувалася.
Олена на мить застигла. Тінь жалю спробувала ворухнутися, але одразу згасла, коли вона згадала, як три дні тягала судно, а він у цей час переписувався з коханкою.
— Потерпи, зараз трішки зігріє, — лагідно сказала вона.
І різко, щедро, без жалю втерла суміш перцю та мазі просто у свіжі ранки.
Пару секунд стояла тиша. Віталій не встиг зрозуміти.
А потім він завив так, що здригнулися вікна.
— АААААА!!! — крик злетів у повітря, як сирена.
Він вигнувся, наче риба на сковороді.
— Ленкооо! Ти що робиш?! Пече! ПАЛИТЬ! Зітри це негайно!!
— Терпи, дорогенький! — промовляла Олена, продовжуючи втирати суміш сильними круговими рухами. Вона відчувала кожну подряпину під пальцями. — Це кров біжить! Лікар казав, повинно палити. Як не пече — значить, тканини вже мертві. А ти ж не хочеш бути імпотентом?
— Я горю! Я згорю живцем! — вив Віталій, хапаючи повітря ротом.
Він кусав подушку, аби не побігти. Тіло кричало рятуватися, але мозок розумів: якщо він встане — цирк закінчиться, і правда вилізе назовні.
Тому терпів. Сльози текли, обличчя пашіло, піт лився рікою.
— Лежи рівно, мій паралізований герой, — пошепки додала Олена. — Зараз почнеться найцікавіше. Перець чакри відкриває.
Минуло кілька хвилин. Віталій вже тихо скавучав. Олена витерла руки серветкою.
— Молодець, перший етап завершено, — сказала вона. — Тепер другий. Лев Борисович наполягав на глибокому масажі від спеціаліста. Я саме такого запросила.
У двері різко та впевнено подзвонили.
Віталій миттю замовк.
— Кого ти покликала? Якого спеціаліста?
— Найкращого в районі. У нього дуже сильні руки.
Олена пішла відчиняти.
У кімнату увійшов гість. Дверний проріз ледь його пропустив.
Це був Микола. Чоловік Ілони.
Микола працював вантажником на складі. Його кулаки були величезні, шия зливалася з плечима. Добрий хлопець, якщо його не злити.
— Привіт, сусіде, — прогудів Микола. Його голос нагадував звук двигуна. — Ленка сказала, спину у тебе заклинило? Попросила допомогти тебе перевернути. Каже, сама не справляється.
Віталій буквально втиснувся в матрац.
— І ще Ленка додала, — сказав Микола, роблячи крок уперед, — що ти хотів показати мені якесь «почервоніння». Каже, пахне проводкою. А я ж у електриці тямлю.
Він понюхав повітря.
— Хоча пахне скоріше перцем. І страхом.
Олена стояла в дверях, спокійна, мов статуя.
— Миколо, придивись уважніше до його спини, — сказала вона рівним тоном. — Там такі цікаві візерунки під маззю. Мені здається, вони точно збігаються з манікюром твоєї дружини. Ти ж часто дивишся на її руки. Перевір?
Повисла важка тиша. Навіть муха зупинилася.
Микола нахилився. Примружив очі. Роздивився подряпини.
— Ілонка… — пробурмотів він. — У неї ніготь на мізинці зламався. Трикутничком.
Він нахилився ще ближче.
— І тут слід… теж трикутничком.
Його мозок переварював інформацію повільно, але впевнено. На обличчі проступили ображеність, здивування — а потім і гнів.
Віталій зрозумів: те, що робила Олена, було тільки розминкою. Далі починався справжній кошмар.
Слово «інвалідність» миттєво випарувалося з його словника.
Завивши як зляканий заєць, Віталій забув про «параліч» і «гангрену» і стрибнув з ліжка. У самих трусах, червоний, змазаний пекучою сумішшю, він кинувся до вікна.
— Стій!!! — гримнув Микола, але марно.
Віталій розчахнув вікно і вистрибнув у палисадник, не зважаючи на гілки, що дряпали вже обпечену спину.
Микола рвонув слідом.
— Дістану! — прогримів він.
Олена підійшла до вікна.
Картинка була варта художника: Віталій мчав двором, показуючи чудеса швидкості, а за ним ломився Микола, трощачи кущі.
Сусідки перестали лузати насіння і завмерли з відкритими ротами — такого видовища двір не бачив роками.
Олена дивилася їм услід. Вона не відчувала ні злорадства, ні жалю. Лише порожнечу й полегшення. Будто з дому нарешті винесли старезний застояний килим.
У вікно увірвався прохолодний осінній вітер.
Олена набрала номер.
— Алло, мам? — голос був спокійним. — Так, плани інші. Картопля скасовується. Готуй кімнату для гостей. Я до тебе. Надовго.
— Щось сталося? — стривожилась мама.
— Ні, все добре. Просто роблю санітарну обробку власного життя. Виводжу тарганів.
Вона поклала слухавку, озирнула спальню та помітила банку з аджикою.
Підійшла, щільно закрутила кришку й поставила на місце.
Хороша річ. У господарстві згодиться.
Потім пішла на кухню і нарешті з’їла котлету. Сама. В тиші.
І це була найсмачніша котлета в її житті.
Напишіть, що ви думаєте про цю історію! Буде дуже приємно прочитати вашу думку.
