У мене є дві доньки, а я з сумом розумію, що доглядати мене нікому буде. Мені вже за сімдесят, з кожним днем здоров’я все більше підводить. А дочки лише кивають одна на одну, з’ясовуючи, кому я більше помогла. А допомагала я кожній з них, як могла. Жила заради них, останнє віддавала.
Старшій я віддала квартиру, на весілля подарувала. Я тоді, як раз, спадок від матері отримала, цю саму однокімнатну квартиру, і переписала її на дочку. На жаль, молодшій, Іринці, квартиру подарувати я вже не змогла. Але я їй я з дитиною допомагала. Як тільки Ірочка народила, я залишила роботу і сиділа з онукою, практично з пелюшок її виростила!
Дочка вийшла на роботу. Вони на той час з чоловіком взяли квартиру в кредит. Догляд за дитиною я повністю взяла на себе. Гуляла з коляскою, потім водила щоранку в садок, далі в школу, уроки з нею робила. Я практично стала їм і нянькою, і дімробітницею – готувала їм, прала, прибирала в квартирі. Розвантажила Іринку з чоловіком по максимуму. Вони працювали з ранку до вечора, платили свій кредит.
Тепер і у Іринки є своя квартира! Внучка підросла, моєї допомоги вже не потребує. У цьому навчальному році сама вже всюди їздить, і в школу, і в художку. І уроки сама робить, і обід собі гріє. Справляється без мене.
Здоров’я у мене, останнім часом, не дуже, відчуваю, що скоро і мені самій буде потрібна допомога. Бувають такі дні, коли я взагалі встати з ліжка не можу. От на цьому фоні доньки і посварилися. Вони сперечаються, хто мене доглядати має, хоча я їх ще відкрито про це не просила. Але доньки розуміють, що це неминуче, тому старша, Катерина, завела цю розмову першою, звернувшись до молодшої, Ірини:
– Мама твою сім’ю на своїй шиї витягла, тепер ваша черга прийшла допомагати. Давай, підключайся, і Ліду свою підключай теж, улюблену бабусину внучку, яку вона з пелюшок виняньчила, – заявила вона сестрі.
У Катерини, до слова сказати, двоє дітей, вже дорослих, дочка і син. З чоловіком вона давним-давно розлучилася, і живе зараз в тій самій, давним-давно подарованої мною квартирі.
Молодша не витримала, і дала відповідь:
– А твої діти що? Хіба не улюблені внуки?
– Мої діти бабусю в дитинстві майже і не бачили. Зі своїми дітьми я сиділа сама. Я, на відміну від тебе, в декреті просиділа шість років. В той час, як мама не відходила від тебе і твоєї Лідочки. Та й потім, після декрету, з двома дітьми без допомоги багато не напрацюєш. То лікарняні, то ранки, то з садочка терміново треба забрати. Звичайно, кар’єру я ніяку я не зробила, на відміну від тебе, ти ж працювала і не хвилювалася – де твоя дитина, що з нею, поїла, чи не поїла, дійшла зі школи чи ні …
У Ірини на все це свої аргументи:
– Ми з чоловіком всього добивалися самостійно! На початку сімейного життя у нас нічого не було свого. Довелося заробляти самим. Впоралися, звичайно, але ж вся молодість на це пішла. Я дитини своєї майже не бачила – вона з бабусею росла!
Молодша, Ірина, наполягає на своєму:
– Я вважаю, що доглядати батьків в старості повинні ті діти, яким допомогли з нерухомістю. Ну а що? Їй мати подарувала безпроблемну юність. У неї з самого початку була квартира, на відміну від мене! Ми з чоловіком, звичайно, не усуваємося, будемо допомагати по можливості. Але, я вважаю, що основна частина проблем по догляду за мамою, повинна бути на Катерині. Мама її завжди більше любила, якщо чесно, і квартира – це показник.
Якби доньки лише знали, як важко мені слухати їх розмови. Нікому не побажаю такої старості. Я ж щиро любила їх обох, допомагала, чим могла. А зараз, коли мені потрібна допомога, вони почали сперечатися, хто більше від мене отримав. А потім, взагалі, сказали мені, що я маю сама визначити, хто в старості мене доглядатиме. Але я відчуваю, що кого б я не вибрала, все одно хтось з них буде незадоволений.
