Привітно зустріла Тетяна Андріївна синову дружину Соломію. Та згодом помітила: якось холодно реагує невістка на її прихильність. Спочатку гадала, що скучає за рідною домівкою. Але причина, виявилось, інша — молода жінка просто була нетовариською. Ніколи свекруха не лаялася із Соломією, але між ними не відбулося жодної щирої розмови. Та бабуся раділа, що молодята знаходили спільну мову. Ще більшою втіхою для неї була поява двох онуків. Поки були маленькі, всю роботу по господарству взяла на себе. Невістка займалася лише дітьми. Збігали роки, підростали внуки. Джерело
Свекруха звикла до відлюдькуватого характеру Соломії і не звертала на це уваги. Та інколи не вистачало старенькій щирого людського спілкування. А тут ще й здоров’я підупало — стали ноги боліти. Завітала якось до Соломії її кума Оксана, яка працює головним спеціалістом райсоцзахисту населення. Поки господиня накривала до столу, гостя розговорилася з Тетяною Андріївною. Дізнавшись про її хворі ноги, запропонувала путівку до спеціалізованого санаторію. Бабуся довго вагалася, бо зроду ніде, крім рідного села і райцентру, не бувала. Але біль дошкуляв дедалі більше, і вона зважилася поїхати на лікування.
У санаторії поправляли здоров’я люди різних професій. Їй було досить цікаво спілкуватися з цими відпочивальниками. Вислухала чимало щирих розповідей, дізналася стільки, що за все життя про таке не чула. Вона навіть ожила, бо раніше, крім тяжкої селянської роботи, більше нічого не бачила. Зовсім іншою людиною поверталася додому.
Поріг рідної хати переступила щаслива, з гарним настроєм. Із невеликої валізки витягла такі-сякі гостинчики внукам. Не забула і про сина та невістку — вручила їм по сувеніру: різьблення по дереву із зображенням санаторію і місцевих краєвидів. І одразу почала ділитися враженнями, які так і вихлюпували із душі. Син уважно слухав, усміхаючись у вуса. Невістка сиділа мовчазна, а коли свекруха закінчила розмову, уїдливо мовила: «Ви по курортах роз’їжджаєте, а он половина городу бур’янами заросла, скоро люди засміють». Старенька подивилася у вікно і сплеснула руками. А Соломія продовжувала: «Якщо іще колись надумаєте їхати на курорт, то знайте: увесь город буде необсапаний. Та й чи взагалі вам потрібно їздити в такому віці, не молоді ж уже. У вас тільки ноги трохи заболіли, зате серце таке міцне, що переживете й нас».
Тетяні Андріївні аж погано стало від таких слів. Вона відвернулася, тихо пустила сльозу, мовчки взяла сапу і пішла обробляти свою половину городу. Наступного дня Соломія зателефонувала в райсоцзахист кумі Оксані і попередила: «Якщо ще раз даси моїй свекрусі путівку, до свого хрещеника можеш не приходити…»
Почула цю розмову Тетяна Андріївна, і їй стало зле. Мовчки пішла до своєї старенької хатини, поруч нового світлого будинку сина й невістки, і, в чому була одягнена, впала на ліжко, міцно обнявши подушку. Вранці Соломія свекруху на городі не побачила. На запитання сусідки, де вона, відповіла з іронією: «Наша бабуся дуже запаніли, ніяк не можуть відіспатися, звикли до курортного життя».
А надвечір село облетіла новина – не стало Тетяни Андріївни. Найбільше плакала Соломія, приповідаючи: «Жодного поганого слова від вас не почула, мамочко, а я, а я… простіть мою черствість та грубість…» По-різному оцінювали односельці жалісливий плач невістки. Одні висловлювали припущення, що до неї справді прийшло каяття, інші міркували: плакала, бо город не буде кому більше обробляти та по господарству поратися.
