Ніна Іванівна стояла посеред свого городу та з гордістю оглядала володіння. Двадцять соток землі перетворювалися під її руками на справжній рай – грядки з овочами, теплиця з помідорами, яблуні, груші, кущі смородини. Сусіди заздрили її врожаям, а вона щоосені закривала по сотні банок різносолів.
– Маріє, – крикнула вона сусідці через паркан, – бачиш, які огірки вродили? Знову всю зиму годуватиму родину!
– Та в тебе, Ніно, золоті руки! – відповіла та. – А син із невісткою допомагають?
Обличчя жінки спохмурніло.
– Яка там допомога. Тільки їсти приїжджають.
То була болюча тема. Щозиму Антон із дружиною Оксаною справно спустошували мамині запаси. Огірки, помідори, кабачкова ікра, компоти – все йшло в їхню родину. Особливо онуки любили бабусині заготівлі.
– Антоне, – дзвонила Ніна до сина, – приїжджайте за помідорами. Десять банок виділю вам.
– Дякую, мамо! – відповів син. – Оксана вже місце у коморі звільняє.
Але коли йшлося про допомогу на ділянці, сім’я раптом ставала дуже зайнятою.
– Антоне, – зателефонувала Ніна минулими вихідними, – грядки перекопувати треба. Допоможеш?
– Мам, у нас діти хворіють. Не можемо приїхати.
– А наступних вихідних?
– На наступні плани. Може, дядька Петю попросиш?
Дядько Петя – це сусід-пенсіонер, який за пляшку завжди готовий допомогти. Але Ніні хотілося не найманої допомоги, а рідної, сімейної. Хіба це нормально – годувати сім’ю, а потім шукати чужих людей для роботи?
Особливо болісною була тема яблук. Цього року дерева вродили так, що гілки підпирати довелося. Ніна вже уявляла, скільки компоту закриє, скільки сушки заготовить. Але збирати врожай одній було важко – не ті роки.
– Оксанко,- зателефонувала вона невістці,- може, в суботу приїдете збирати яблука? А то пропадуть.
– Ніно Іванівно, ми ж вам казали – у Дімки змагання з футболу. Не можемо.
– А в неділю?
– У неділю я йду на День народження до подруги. Вибачте.
– Зрозуміло, – сухо сказала свекруха.
А за тиждень той же голос радісно питав:
– Ніно Іванівно, а яблука вже можна забирати? Бо діти просять бабусин компот.
Жінка рипнула зубами, але промовчала. Діти не винні, що батьки є такими споживачами.
– Маріє, – скаржилася вона сусідці, – ну скажи, це нормально? Купу банок за зиму з’їдають, а як допомогти, то інші справи знаходяться.
– Молодь зараз така, – співчутливо кивала Маша. – Тільки брати вміють.
– Я у їхньому віці кожні вихідні до батьків їздила. І дрова допомагала колоти, і картоплю копати.
– Інше покоління, Ніно.
Цієї осені терпець Ніни урвався остаточно. Урожай видався рекордним, а сили вже не ті, спина болить, руки набрякають.
– Антоне, – подзвонила вона синові, – приїжджай у суботу. Грядки треба готувати до зими.
– Мамо, не вийде. У Оксани подруга виходить заміж, весілля.
– А в неділю?
– У неділю відновлюватимемося після весілля.
– Зрозуміло. А хто мені допомагатиме? Сусіди?
– Ну, мамо, не драматизуй. Впораєшся якось.
– Впораюся, – подумала Ніна і повісила слухавку.
Вона впоралася. Три дні поспіль повзала по грядках, збираючи врожай. Спина нила так, що ночами не могла заснути. Але все було зібрано.
А за тиждень дзвінок:
– Здрастуйте, Ніно Іванівно, – пролунав радісний голос Оксани. – Як справи? Консервацію вже робите?
– Роблю, – коротко відповіла жінка.
– А скільки нам відкладете? А то діти вже питають про бабусині баночки.
– Не знаю поки що. Подивлюсь, що вийде.
– Ніно Іванівно, а що трапилося? Ви якось дивно це кажете.
– Нічого не сталося. Просто втомилася дуже.
Наступного дня зателефонував Антон.
– Мамо, а що в тебе відбувається? Оксана каже, ти якась зла.
– Зла? – Ніна витерла руки об фартух. – А чого б мені злитися?
– Ну, не знаю. Ти завжди нам допомагала, пригощала, а тут якось зло відповідаєш.
– Допомагала. І пригощатиму. Тільки ось від вас жодної допомоги ніколи не бачила.
Антонові стало ніяково.
– Мамо, ну ти ж розумієш – у нас діти, робота, справи.
– Розумію. А ти розумієш, що мені шістдесят вісім років? І тягати мішки з картоплею вже важко?
– То найми когось. Гроші ж є.
– Найму! Тільки навіщо мені тоді сім’я? Щоб тільки годувати її?
Син розгубився. Він звик, що мама завжди все робить сама, ніколи не скаржиться, завжди готова поділитися врожаєм.
– Мамо, ну ми ж не знали, що тобі так допомога потрібна.
– Не знали? А коли я дзвонила та просила приїхати грядки перекопати?
– Мам, не ображайся. Ми ж не спеціально.
Розмова ні до чого не привела. Антон обіцяв приїхати наступними вихідними допомогти, але Ніна вже не вірила. І справді – у п’ятницю він зателефонував із вибаченнями. У сина порвалися кросівки, треба йти за новими.
– Та гаразд, – сказала жінка, – впораюся сама.
І знову впоралася. Найняла дядька Петю, той за день перекопав грядки. Сусідка Маша допомогла прибрати яблука. А Ніна закрила стільки банок, що у льоху місця не вистачило.
– Ой, Маша, – казала вона сусідці, – знаєш, що я думаю? Досить мені годувати невдячних.
– Та що ти, Ніно! Онуки ж не винні.
Через місяць невістка попросила баночку варення, а то все закінчилося.
– Заготівлі всі роздала, – збрехала Ніна.
– Як роздали? Кому?
– Сусідам. Тим, хто допомагав на городі.
– Та ви що?
– А що? Вас же не було, коли потрібна була допомога?
Невістка розгубилася:
– Ніно Іванівно, ну ми ж пояснювали – діти, робота.
– Так, пояснювали. І я пояснюю – заготівлі у тих, хто допомагав з городом.
Увечері зателефонував Антон.
– Мамо, що за дитячий садок? Оксана засмутилася, що ти якісь образи висуваєш. Ти завжди нас пригощала!
– Пригощала. А тепер передумала.
– Чому? Через те що ми кілька разів не приїхали допомогти?
– Кілька разів? – Ніна посміхнулася. – Сину, за останні три роки ти рівно один раз лопату в руки взяв! Один раз! А з’їли ви за цей час понад п’ятсот банок різносолів.
– Ну то й що? Ти ж любиш возитися на городі!
– Люблю. Але не для того, щоб годувати ледарів.
– Мам, годі вже! Приїдемо у вихідні, допоможемо.
– Не треба. Пізно вже.
– Мамо!
– Ні, Антоне. Все. Урвався мій терпець.
Син пирхнув і поклав слухавку. А Ніна сіла за стіл і відчула дивне полегшення. Вперше за багато років вона сказала правду прямо.
Минув тиждень. Антон не дзвонив. Оксана теж мовчала. Тільки онуки іноді надсилали повідомлення – сумували за бабусею. Внуків було шкода.
Але нехай їхні батьки самі навчаться консервувати. Або купують у магазині. Далі бути зручною та безвідмовною Ніна не збиралася. А як ще вчити дорослих дітей шанувати старість? Тільки батогом, годі вже пряників…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
