Денис навчався в магістратурі, але так і не завів серйозних стосунків. Хоча дівчатам він подобався: симпатичний, привітний, легкий у спілкуванні. Проте щось не складалося, не виникало тієї самої іскри, і хлопець почав думати, що повернеться додому в рідне місто самотнім
А потім трапилася зустріч з Оксаною. Це сталося несподівано. У травні, коли навчальні аудиторії здаються особливо задушливими, Денис після занять вирішив прогулятися містом, зайти до магазину. Випадково опинився на набережній, де захотів випити соку в кафе. Саме там він помітив незнайомку, яка розгублено озиралася навколо.
– Дівчино, вам допомогти? – запитав Денис.
– Можливо, – відповіла вона, продовжуючи шукати когось очима. – Я загубила свою екскурсійну групу. Ми мали йти до драмтеатру, але я захопилася видом річки і теплоходів. А коли озирнулася – нікого з наших поруч
– Це не проблема. Драмтеатр зовсім близько – потрібно лише піднятися тією вулицею. А якщо хочете, можемо посидіти в кафе, з’їсти морозива, а потім я сам проведу вам екскурсію містом. Покажу і драматичний театр, і оперний, і пам’ятники. А після цього проведу вас додому.
– Я не в готелі зупинилася, а у тітки. Вона порадила взяти екскурсію, щоб за кілька днів краще ознайомитися з містом. Але тепер я зовсім розгубилася…
– Не біда, доведу вас і до тітки. Як вас звати? Оксана? Приємно познайомитися. Тож ходімо?
Роман між ними розгорівся дуже швидко, хоч активність проявив саме Денис. Оксана була скромною, стриманою та небагатослівною. Але Денис відразу зрозумів: це саме та дівчина, яка йому потрібна. Вони спілкувалися лише тиждень, але хлопець уже освідчився їй.
Оксані не потрібно було просити дозволу у батьків. Її мама народила її дуже рано, так і не вийшовши заміж за її батька. Пізніше в житті матері з’явився інший чоловік, з яким вона уклала шлюб. У новій сім’ї народилося двоє хлопчиків. Оксана завжди відчувала, що вітчим ставиться до неї набагато холодніше, ніж до своїх синів. А мама ніби все життя вибачалася перед ним за сам факт існування доньки.
Дівчина була нянею для братів і водночас займалася домашнім господарством. У неї навіть не було своєї кімнати: батьки спали в одній, хлопці – в іншій, а Оксана вкладалася на дивані у вітальні.
Поїздка до тітки в обласний центр була для неї справжнім святом. Оксана знала, що, якщо вона піде з дому, вітчим лише зрадіє.
Дівчина познайомила Дениса з тіткою, яка схвалила її вибір. Пара подала заяву до РАЦСу і тихо розписалася. Весілля було скромним: кілька найближчих друзів, келихи шампанського, спокійна атмосфера в кафе
Поки Денис не отримав диплома, вони жили у тітки Оксани. А потім переїхали до рідного міста Дениса.
Оксану здивувало, що мама Дениса не тільки не приїхала на весілля, а й навіть не знала про шлюб.
– Ти хочеш приховати мене від неї? – запитала вона.
– Ні, звісно. Просто у мами хворе серце, я не хотів зайвих хвилювань. Вона знайшла б тисячу причин для тривоги – від організації весілля до наших фінансових справ. Почала б міряти тиск, пити ліки… А тепер усе вже позаду. Ти для неї тепер як донька, – Денис обійняв Оксану
Але всередині він знав, що справа не тільки в цьому…
Денис був справжнім «промінчиком світла» для своєї мами, особливо після того, як вона втратила чоловіка. Степанида Віталіївна, жінка вже немолода, кремезна, яка страждала на стенокардію, шукала спокою в прагненні тримати все під контролем.
Вона ще взимку точно знала, які сорти огірків і помідорів посадить на дачі влітку. Завчасно відкладала гроші, щоб щомісяця допомагати Денису, поки він навчався в іншому місті. Будь-які раптові чи позапланові події вибивали її з рівноваги, і хвилювання часто закінчувалося викликом «швидкої».
У Степаниди Віталіївни були чіткі уявлення і про майбутню невістку. В ідеалі – син мав би почати зустрічатися з донькою спільних знайомих. Але якщо ні – нехай це буде гарна дівчина, а стосунки розвиваються поступово. Ніяких цивільних шлюбів! Як у старі добрі часи: прогулянки в парку, кіно, романтичні вечори. А згодом син приведе обраницю додому, познайомить із матір’ю, щоб та могла дати свою пораду. Адже досвід старшого покоління ще нікому не завадив. Мати одразу побачить, чи стане дівчина гарною дружиною, чи краще уникнути проблем із ледаркою чи кокеткою.
Але реальність виявилася зовсім іншою. Одного дня на порозі з’явився веселий, засмаглий Денис із великою сумкою, а поруч із ним – серйозна дівчина.
— Мамо, це моя дружина Оксана, — сказав син.
Степанида Віталіївна була шокована. Коли вона зрозуміла, що це не просто подруга, а вони дійсно розписалися, жінка спробувала зобразити усмішку, хоча всередині залишалася настороженою.
Оксана не була ані марнотратницею, ані ледаркою. Вона взяла на себе найважчу хатню роботу. Але й тут Степанида Віталіївна не могла заспокоїтися. «Хоче швидше забрати господарство під свій контроль, показує, що впорається і без мене. Виганяє мене з мого ж дому», — думала вона.
Невдовзі Денис і Оксана прийшли до неї з неочікуваною пропозицією. На той момент обидва вже працювали. Дениса взяли юристом у велику компанію, а Оксана, яка закінчила педучилище, стала вчителькою молодших класів.
— Мамо, давай продамо квартиру і дачу та купимо будинок за містом, — запропонував Денис. — Звісно, доведеться докласти зусиль, але в нас буде багато простору. Ти зможеш цілими днями бути на свіжому повітрі. Ну, не годиться роками жити у цьому багатоповерховому «мурашнику». Ти тільки не хвилюйся, ми разом підберемо гарний варіант. Якщо грошей не вистачить, візьмемо кредит.
Підходящий будинок із великим подвір’ям знайшли доволі швидко. Даремно Степанида Віталіївна хвилювалася, що її відправлять жити в якийсь куточок. Тепер у неї була світла, простора кімната, вікна якої виходили в сад. Сходами туди-сюди ходити не потрібно, тому навіть із хворим серцем можна скільки завгодно разів на день відвідувати клумби з півоніями та ірисами, обідати й вечеряти на свіжому повітрі.
Степанида Віталіївна стала виглядати набагато краще: трохи схудла, на щоках з’явився рум’янець.
Вона була б повністю задоволена життям, якби не мовчазність і закритість Оксани.
— Твоя дружина мене терпіти не може, — скаржилася вона сину.
— Та що ти, — сміявся Денис. — Просто в неї такий характер. Вона мало говорить, зате слухати вміє.
І справді, Степанида Віталіївна могла безкінечно розповідати Оксані про своє дитинство і юність, про долі подруг і про все те, що так люблять згадувати люди у віці. Оксана не відмахувалася, не поспішала займатися своїми справами, а терпляче слухала свекруху.
Денис поступово заглиблювався в роботу, обсяг завдань зростав, і настав момент, коли його відправили у тривале відрядження. Час був не надто вдалий — матері знадобилося лікування. Лікар спершу хотів покласти Степаниду Віталіївну в лікарню, але, поступившись її проханням, погодився на денний стаціонар.
Оксана зголосилася возити свекруху до лікарні вранці та забирати її опівдні. Але вже першого дня все пішло шкереберть. Степаниді Віталіївні поставили кілька крапельниць, провели призначені процедури. Вона трохи відпочила в палаті й о другій годині, як домовилися з Оксаною, вийшла на лікарняний ґанок. Постояла трохи, але невістка все не приїжджала.
Степанида Віталіївна пройшлася лікарняним двором, вийшла за територію, присіла на лавку біля входу. Минати її було неможливо. Але ніхто за нею не приїжджав.
Попри те, що лікарня знаходилася на околиці міста, тут було людно. Район активно забудовувався, поруч із клінікою розташовувалося кілька автобусних зупинок і невеликий ринок. Люди приїжджали й від’їжджали. Та дарма Степанида Віталіївна вдивлялася в потік машин у пошуках знайомого фіолетового авто. Зрештою, сльози самі собою покотилися з її очей.
Спочатку біля неї зупинилася одна жінка, потім інша, третя. Усі питали, що сталося і чи потрібна допомога.
Степанида Віталіївна вже не могла стримуватися. Їй потрібно було виговоритися, вилити всі свої сумніви й страхи, хоч навіть незнайомим людям.
— Невістка мене зі світу зживає, — розмазуючи сльози по обличчю, почала вона. — Сина я сама виростила, усе життя йому присвятила, він для мене — єдине світло у вікні. Думала, знайде гарну дівчину, буде в мене й донька, а згодом онуків няньчитиму. Але ні, з матір’ю не порадився, знайшов якусь чужу. Невістка дивиться на мене вовком, зайвого слова не скаже. А сьогодні ось відвезла в лікарню й кинула. А я навіть адреси не пам’ятаю — ми ж нещодавно переїхали, грошей із собою немає. Що тепер робити?
Перехожі хитали головами. Дехто пропонував оплатити таксі для Степаниди Віталіївни, але жінка не пам’ятала, куди їхати. Їй радили повернутися до лікарні — лікар, напевно, має її адресу й контакти родичів.
У цей момент поруч пригальмувала машина, і до Степаниди Віталіївни поспішила молода, елегантна жінка.
— Ви мене впізнаєте? Я кілька разів приходила до вас у гості. Я подруга Оксани — Марина Авдєєва. Вона попросила мене зустріти вас і відвезти додому, дала мені ключі…
— Ну ось, бачите, все добре вирішилося, — сказала одна з жінок, яка зовсім недавно бігала до кіоску за пляшкою води для Степаниди Віталіївни, — Тепер вас довезуть додому, і ви не загубитеся.
Марина посадила Степаниду Віталіївну в машину.
— А де ж Оксана? — з недовірою запитала жінка.
— Розумієте, тут трапився форс-мажор. Оксана, коли проводила вас до лікарні, по дорозі назад зайшла до аптеки. І тут їй стало зле — вона знепритомніла прямо біля каси. Викликали швидку, Оксану відвезли до лікарні. Спочатку думали, що це просто різке падіння тиску. Але коли вона прийшла до тями, повідомили, що вона вагітна — вже другий місяць. Її направили до гінекології, а там сказали, що потрібно трохи полежати на збереженні. Як тільки Оксана остаточно оговталася, вона відразу згадала про вас, зателефонувала мені й попросила відвезти вас додому. Вона дуже переживала, що підвела вас.
— Та що там! — махнула рукою Степанида Віталіївна, — Я ж не мала дитина, якось би впоралася. Ти краще розкажи, як вона сама? Що кажуть лікарі?
— Точно ще не знаю, але, здається, нічого страшного. Просто треба підтримати організм. Зроблять їй уколи — і відпустять.
Оскільки сім’я тепер жила за містом, дорога додому з Мариною зайняла майже годину. За цей час Степанида Віталіївна багато чого пригадала. Перед очима стояла тендітна Оксана, яка, здавалося, ховалася за плечима Дениса, коли той представляв її:
— А це, мамо, моя дружина…
Вона згадала й ненав’язливу турботу Оксани. Та ніколи не дозволяла свекрусі виконувати важку роботу — мити підлогу, носити важкі сумки з магазину, а тим більше займатися генеральним прибиранням. Усе це Оксана робила сама, мовчки, без зайвих слів.
Подруги Степаниди Віталіївни часто скаржилися їй на своїх невісток. Одна лише про себе дбає — відвідує фітнес-центри, салони краси, парикмахерські. Інша постійно вимагає відпочинку за кордоном, чоловіка зовсім змучила, без кінця дорікає, що він мало заробляє.
А для невісток свекрухи взагалі — ніхто. Особливо, якщо це старші жінки, які не мають багатства і не можуть забезпечити молоду сім’ю квартирою, машиною чи дачею.
Бідна Оксана, сама опинилася в лікарні, але все одно пам’ятала про свекруху! Дай Боже, скоро буде онук чи онучка. Лице Степаниди Віталіївни розпливлося в усмішці. Вона вже уявляла, як в’язатиме крихітні шапочки й пінетки, гулятиме з коляскою, а пізніше читатиме казки малечі. Або просто триматиме на руках і обійматиме тепле тільце дитини — яке ж це щастя!
Коли Оксана повернулася з лікарні, вона ще раз вибачилася за те, що підвела свекруху. Але Степанида Віталіївна обійняла її й сама попросила пробачення.
— Давай, доню, разом підготуємо святкову вечерю до приїзду Дениса, — сказала вона, — А потім розповімо йому нашу головну новину.
