Мій батько помер, коли мені було всього 14 років. Для нас з мамою ця трагічна подія стала справжнім шоком. Ніхто й подумати не міг, що такого дужого і веселого чоловіка в один день підведе серце.
З того часу ми з найріднішою залишилися тільки вдвох. Мама працювала вчителькою в музичній школі — самі розумієте, з такою зарплатою на широку ногу не поживеш. Треба було їй тепер якось за квартиру платити, на гуртки мене водити, годувати. Раніше всім цим займався тато. Він завжди ніжно маму обіймав, цілував їй руку і казав:
– Ці пальчики не створені для важкої роботи. Вони для музики, а за гроші ти не переживай — я ніколи не дозволю нам бідувати.
Хто ж знав, що він так швидко нас покине? Ніхто з родичів навіть і не думав нам допомагати. Кого ми тільки не просили, до кого не зверталися — всі тільки плечима знизували.
Я бачив, як мамі важко. Вона навіть влаштувалася прибиральницею в офісне приміщення, що знаходилося по сусідству з нашим будинком. Через рік її ніжні і акуратні руки перетворилися невідомо на що… Шкіра огрубіла, на пальчиках з’явилося багато ран, які повільно загоювалися.
Я згадував собі слова тата, і серце кров’ю обливалося, тому я намагався робити все можливе і неможливе, щоб не створювати найріднішій проблем. Гарно себе поводив, дуже добре вчився, а влітку завжди знаходив собі якийсь підробіток.
Коли мені виповнилося 18, я вступив на бюджет до місцевого вишу. Мама на урочистій лінійці навіть розплакалася.
– Синку, ти такий молодець! Я так тобою пишаюся. Думаю, що тато з неба тебе теж бачить і відчуває гордість за свою дитину.
Я так важко і невтомно вчився, що вже на 3 курсі один професор мене помітив і запросив на роботу до фінансової компанії свого сина.
В свої 20 з лишком я вже доробився до власної однокімнатної квартирки в столиці. Маленька, зате своя. Хотів одразу забрати маму до себе, але вона відмовилася.
– Дмитрусю, все моє життя тут, у селі. Не можу я залишити твого тата самого… Хто з ним говоритиме, хто за його могилкою догляне?
– Добре, мамо! Але від грошей не смій відмовлятися. Буду тобі кожної суботи їх привозити.
– Та мені головне свого синочка бачити, а гроші — то таке…
Через кілька місяців я познайомився з прекрасною дівчиною. До зустрічі з нею навіть не знав, що таке кохання. Якось так швидко все закрутилося, що вже за рік я зробив їй пропозицію руки і серця.
Ми взяли іпотеку і переїхали в більш простору квартиру.
Отоді в моєму житті почали з’являтися люди, про існування яких я навіть не здогадувався. То тітка якась подзвонить, то брати двоюрідні в друзі набиваються… І як вони тільки дізналися про моє нове столичне житло?
– Племінничку, невже відмовиш мені в допомозі? У мене ж, крім тебе, в тому Києві нікого нема. Малому тільки сесію здати треба! 2 тижні — і він повернеться додому.
Я згадував собі про те, як ми просили в родичів позичити нам бодай пару копійок, але всі відверталися… Довго думав, що ж робити, але людяність моєї дружини таки взяла гору:
– Дмитрику, ти в мене добрий і хороший. Не будь таким, як вони. Людям треба помагати.
Поселили Петра в себе. Годували його, поїли — що візьмеш з бідного студента? Самі навіть не помітили, як минув майже місяць, от тільки родич навіть не збирався повертатися до рідного села.
– Якісь проблеми в університеті? – здалеку почав я розмову.
– Та ні, все добре. Склав усі іспити, тепер можу нарешті відпочити на канікулах.
– А ти додому коли збиратимешся? Ми з Соломійкою тобі щось в дорогу зберемо.
– Та яку дорогу? Я поки з вами поживу. Матір сказала, що ти не проти.
Мені мало щелепа не відпала. Навіть не знав, як реагувати на таку нахабність.
– А я проти! Тітка обіцяла, що ти до нас лише на 2 тижні приїдеш, а вже місяць минув.
– Ну, то й що? Сам вибився в люди, а тепер іншим не даєш? Шкода тобі дивана в прохідній кімнаті?
Отоді я й не витримав. Зібрав речі малого, сказав йому кілька “теплих” слів на прощання і виставив за двері. Тепер майже всі родичі мене ненавидять — тітка Галя постаралася.
А мені, вибачте на слові, плювати на їхню думку про мене. 10 років тому нам з мамою ніхто допоміг, а тепер ще й претензії ставлять! У мене тільки 2 близькі людини — дружина і мама. Більшого мені і не треба.
Чи підтримуєте Ви Дмитра?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.
Усі фото в статті є ілюстративними.
